у цьому місті ніколи не сплять

у цьому місті ніколи не сплять.

світла ніби й не існує, але все навколо збагачене лише одним кольором, що знищує інші в нескінченній темряві своєї насиченості. світло зовсім і не потрібно. світло не дозволяє відкрити очі. світло змушує заплутатися у крихітному просторі.

якщо вимкнути музику, можна відчути тиск із силою всесвіту, що розриває тканини в людському тілі різко й повільно, ніби з якоюсь страшною усмішкою, від якої неймовірно холодно й сумно (хоча сум цей нагадує скоріше есенцію жаху). в тиші знаходитися небезпечно - від неї з нізвідки з'являються тисячі думок, а думати тут означає добровільно знищувати себе і дивуватися постійному болю.

але все ж таки у цьому місті тихо і темно.

якщо закрити очі, можна побачити речення, що перекриває п'ять стін, повторюючись знову й знову. здається, воно сяє. або поглинає останні краплини світла.

"вони нас знайшли".

темне створіння, що з'явилося у пустому кутку через мить, простягає руку з довгими-довгими пальцями.

"вони нас знайшли".

від жаху дихати неможливо, а свідомість створює різнокольорові плями перед очима (але побачити їх не можна, адже все сприймається безбарвним, чорно-білим).

"вони нас знайшли".

пам'ять більше не працює. всесвіт россипається на чарівні маленькі частинки, що нагадують зірки чи попіл. або попіл від зірок.

"вони нас знайшли".

так навіть краще.

"вони нас знайшли".