роздратування

пролунала перша нота соль-мінорного концерту для скрипки бруха. не настільки пронизлива, настільки очікувалося, не настільки ріжуча простір навколо слухача, не настільки надихаюча, не настільки впливає на серце, що все ще повільно б'ється. якщо останнє, звичайно ж, у принципі було, якщо не перевіряти це на особистому досвіді, якщо не намагатися розрізати шкіру на грудній клітці у пориві всеосяжної цікавості, якщо довіритись фактам анатомії, а не власним відчуттям. точніше, відсутності будь-яких відчуттів зовсім. просто порожнеча, жалюгідна подібність вакууму, яка навіть у своїй нікчемності могла цей вакуум переплюнути. та що там переплюнути, замінити настільки добре, що це фізичне явище зникне за секунду, за бісову мить, випарується з пам'яті, ніби його й не було ніколи. невже якась там нота, написана скромним композитором з дев'ятнадцятого століття, чи змогла б похитнути цей холодний спокій? кумедно. кумедно навіть допускати подібні думки, настільки нехарактерні, невластиві, що хочеться розреготатися крижаним сміхом, що здатний занапастити лише інтонацією.

роздратування. єдина емоція, яка все ще залишалася в зітлілому організмі, підживлювала роботу мозку, дарувала хоч якусь нещасну дозу енергії, що дозволяє прожити ще один день, не загнутися, не впасти прямо по дорозі, під час зовсім не хвилюючої розмови. або це зовсім не емоція, а навіть почуття, що сильніше в рази, могутніше, потужніше у своєму ефекті на свідомість і райдужки очей, що палають злобою, іскри пекельного полум'я в чорних-чорних, всепоглинаючих зіницях. щось грає на тлі, вічно супутнє, не йде, не покидає ні на мить, ніби прокляття, яке іноді може і допомогти. у чому краса чогось іншого? навіщо позбавляти себе задоволення відчуття легкого тремтіння в кінчиках пальців від власних зухвалих, що зачіпають за живе слів? у чому сенс заповненості грудної клітки? тисне ж. напевно.

воно глянуло на них. вони сиділи в кріслі в іншому кінці кімнати, дивлячись порожнім поглядом у вікно, де проливний дощ, що супроводжувався гуркотом грому і блиском блискавок, постійно змінювався парою яскравих променів сонця, що надто вже нудно зліпили. губи їхні щільно стиснуті в тонку лінію, що демонструє всю можливу зневагу краще сотень грубих, примітивних до певної міри слів. весь силует скований, затиснутий, теж сліпить уважний погляд, тільки вже своєю зневагою, що прозирає в кожному згині тіла, роблячи атмосферу недовіри ще виразнішою. відчувши на інтуїтивному рівні, що погляд спрямований на них, вони відвернулися ще більше, перед цим на секунду поранивши чужу шкіру вогнем, що горить в очах.

роздратування. занадто слабке почуття, занадто слабке слово, щоб описати все, що викликає лише вид цієї особи. роздратування. роз-дра-ту-ван-ня. ні, зовсім не підходить. чому люди такі дурні, настільки, що не змогли придумати термін точніше? невже так складно поєднати кілька літер у слово, що описує всі емоції, всі інтонації в голосі, всі закочування очей і слова, що могли б поранити всіх, але не їх? роздратування. це слово можна використовувати лише якщо додавати до нього ступінь. роздратування у квадраті. мало. роздратування у кубі. можливо. роздратування у восьмому ступені. вже ближче. роздратування у двадцять третього ступеня. майже у крапку. бракує пари десятків чи сотень ступенів для абсолютної досконалості. роздратування у мільярді. навіть цього замало. незначне крихітне число в порівнянні з лякаючою оточуючих реальністю, так і прагне показати, оголити трильйони, сотні трильйонів молекул люті від одного погляду на них.

ненависть. навіть цього слова мало, мізерно мало, не вистачає, щоб відчути все, що так хочеться, щоб торкнутися кінчиком мови кожної літери цього жалюгідного, слабкого слівця, щоб вимовити його тихим пошепком, що лишається сидіти в головах істот у радіусі трьох кілометрів, а може й надалі. недостатньо шипляче, щоб відтворити як слід, з потрібним посилом, мало в ньому цинізму, мало холоду, що йде з глибини організму, адже душі не існує зовсім. таке малоенергетичне, таке недієздатне. калека, що хоче здаватися гігантом, великим вершником доль, але насправді може лише пускати фарс, мішуру, що здатна відволікти недалеких, тих, кого це влаштовує, кого не хвилює правдоподібність, щирість жахливого почуття. сильне слово? сильна емоція? нісенітниця, нісенітниця абосолютна. нічого кримінального, нічого перехоплюючого дух у ньому немає, жодного грама. роздратування, і те сильніше. сто тисяч п'ятдесят восьмого ступеня.

сигналізація, що спрацювала на пустельній вулиці о третій годині і тридцять одну хвилину ночі, оглушлива, огидна, що змушує вилаятися напівголосно і закрити голову подушкою, аби не чути, ігнорувати бездарне "віу-віу пі-пі-пі". чиїсь короткі пальці, що тримають непомірно довгий шматок крейди, що, проходячись по дошці, видає звук, що ріже барабанні перетинки, подібний до крику банші або дзвону леза на клинку, що скоро встромиться в чиїсь груди. вимушена прогулянка містом зі зводить ноги в знемозі крипатурою, що розливає кислоту, що пожирає нервові закінчення, по м'язах, що спалює не тільки нейронні мережі, а й бажання рухатися в принципі. фальшива нота, що сповз зі струни смичок, рух затиснутої руки, що зіпсувало все уявлення про велике мистецтво, про естетику, про красу.

дратує. дратує. дратує.

воно дивиться на них і бачить всі ці три пункти, що потім доповнюються новими, ще більш огидними, ненависними, роздратуючими.

на столі поруч із кріслом стоїть чашка з щойно завареним чаєм, який, здавалося, вже готовий був охолоннути від руйнування труну, що злетіла з його вуст. біля порцелянового виробу, що погрожує розбитися від швидкоплинного, випадкового руху руки, самотньо лежить листок базиліка, і навіть він роздратує. не дивно. легку темряву розбавляє практично невидима пара, яка виходить від напою. а може, це якийсь вияв його душі, що горить, щоправда, не від якогось захоплення чи боготворення, а від роздратування, такого розчиняючого, нестерпного, але рятівного.

навіть у словах, що означають позитивні емоції та почуття, більше сенсу, більше потреби, ніж справді затребуваних у цей момент. нелогічно. неправильно. д р а т у ю ч е.

хочеться розсипатися бігоніями, всіма її тисячами шестистами видами, всіма розд ряжаючими яскравими пелюстками, що залишаються випаленими плямами на сітківці ока, що не виходять з пам'яті, палаючими попередженнями, що кричать "біжи, біжи, спаси себе!" хочеться закричати, що все це дарма, що не потрібно, що безглуздо наражати себе на такий ризик бути знищеною, винищеною ним, адже його все надто роздратує. хочеться скинути чашку зі столу, дозволити їй розбитися, щоб привернути їхню увагу, щоб нарешті пояснити їм, наскільки вони дурні, дурні, дурні, бо продовжують сидіти у своєму кріслі, не думаючи про безпеку. хочеться голосно зачинити відчинене вікно, щоб вони нарешті поворухнулися, хоч голову б повернули, хоч перевели погляд на пару сантиметрів вправо, хоч сіпнулися від переляку, хоч скрикнули від болю через осколок, що потрапив у шкіру. хоч щось. бо не боїться, бо не біжить, бо не слухає застереження. тому що д р а т у є.

і воно дійсно поховало би їх під бігоніями, що бажали раніше вберегти, але стали причиною поховання. справді відчинило, а потім зачинило вікно. справді розбило би чортову чашку. справді відправило би хоч у глибини пекла, аби подалі.

брух не викликає в ньому тієї наснаги, що зароджується у кожного середньостатистичного слухача, того захоплення, того трепету перед музикою. звукові акорди, мелодія, що пестить слух, скажений ритм агонії - начхати, начхати, абсолютно начхати. нічого нового. нічого важливого. нічого не потрібного. чиїсь крики болю, і те цікавіше. а вони слухають. не рухаються, не ворушать пальцем у спробі продережувати, не хитають головою в ритм, не підспівують тихо-тихо, не посміхаються краєм губ. адже їхній вигляд залишається байдужим, непричетним ні до чого довкола, ні до чого у всесвіті, але в ньому прозирає ця радість, що супроводжує тільки високу музику. д р а т у є.

воно зробило би будь-що.

якби за вікном, що впускав у кімнату протяг, не шумів дощ.

якби на полоконнику не стояла квітуча герань.

якби не бачило у їхніх очах абсолютно такого ж р о з д р а т у в а н н я.